UA

Вода, пітьма… Тьма заповзає в очі,
і душу тягне у глибини ночі.
Я бачив, як ясна дорога
          тінями заросла…
Я бачив, як чисте синє море потемніло
і, ставши чорним, нічне небо вкрило…
Тоді, коли моя ясна дорога
          тінями заросла
шукав я світла пелюстки,
мов рятівні канати навкруги.
Та, віддаляючись, лиш спогадами
          Вершини вони стали.
В знайомі опускаюся глибини:
Тут смерть чекає,
          я тут вже був,
я тут все знаю,
і тут я впізнаю знайомі тіні.
Я кинув клич! —
Але байдуже
проходять спогадами того,
          що залишили на Вершині.
Я глибше опускаюся —
шукаю я долини,
що стала б на шляху мені стіною,
щоб вздовж пройшовши, двері
          я зовні віднайшов.
Але у краї ночі
замість свічок — холод крижаний.
І він в душі глибини
          моєї проникає.
Й коли ти втратив орієнтир
тьмянієш сам, як квітка,
що світло часом забува шукати
і опускає пелюстки додолу.
І ти тоді — частина ночі.
У розпачі шукав я марива тепла
          у течіях зустрічних,
що в пастку цю, як я,
потрапили у пошуках тепла чужого.
Чужого шукаючи тепла,
          своє я втратив.
Шукаючи проміння ясне
почав до темряви звикати.
          Аж тут спинився!
Чому переді мною поставив Бог ці двері? —
Собою тьми глибини не сповниш.
Не кожен через безодні тьму
          пройти спроможний.
Вода і тьма — це хаос.
А світло лиш несе порядок,
вихоплюючи образи з пітьми.
          Але ж невже
не зародилося у хаосі життя?
Ні, до краю глибини не вип’єш.
І Світло не народжується в тьмі,
Але проходить через неї.
У темряві не віднайти мені життя проміння,
бо тьма — це двері,
і життя проходить поза неї.
Життя не почалось із хаосу,
як не з’являється і наново людина,
          відкривши двері. —
Те, що світить — вічне.
Щоб вирватися із царства тіней,
потрібно у собі
частинку світла віднайти,
знайти в собі життя причину.
          Це — ключ!
Я світло у собі знайду!
Теплом себе я сам зігрію!

Як розвидниться, я рибою винирну з глибини
і птахом стану на твердь небесну!
В собі я іскру сяючу знайду,
          хоч би й одну,
як зірку серед неба,
зловлю свою зорю,
і в жар її вогненний розпалю!
А темрява, рятуючись від жару,
переді мною розступиться у жаху.
І води темні забурлять від страху
і виштовхнуть, як щось чуже собі!
Чужого світла вдосталь не знайду,
переді мною воно тьмяне, бліде та невидне.
Своїм теплом я інших розпалю!
Мені чуже тепло і світло більше не потрібне!

Так і народжується
          СОНЦЕ!

© Артур Ладік. Київ. 2020.

Читайте також: «Війна земна й духовна – Час Героїв!»

Читайте також: «Земля і небо»

Читайте: «По грані Неба й Моря»

Читайте: «Поглянь, світлий Воїне, вгору»

► ВЕСЬ СПИСОК ◄